Багряний колір вічності Гурницька Н.

У Львові сучасному, Львові передвоєнному і Львові часів Другої світової війни відбуваються драматичні події, народжуються родинні таємниці й перетинаються долі героїв цього роману. Ірена — юна наївна гімназистка із заможної родини. Доля дарує їй трагічне кохання, яке вривається в її спокійне життя вихором перших глибоких почуттів, сильних емоцій та чуттєвих насолод. Життя кидає Ірену в лихоліття війни, жорна сталінських репресій і на заслання в Казахстан. Яку ціну доведеться заплатити дівчині за своє щастя та любов? Чи зуміє вона вистояти, не зламатися і зберегти у собі світло добра й любові? Як та чому поєдналися історія кохання Ірени з долею та життям Анни з роману «Мелодії кави в тональності кардамону»?

Наталія Гурницька — популярна українська письменниця.

Автобіографія:

«Скільки себе пам’ятаю – постійно щось писала. В дитячому садочку, у школі, в університеті, на роботі. Зараз навіть важко пригадати, чому і коли почала це робити. В мене вдома ще й досі десь лежать старі дитячі книжечки, де, каюся, спочатку малюнками, а потім нерозбірливими дитячими каракулями, записувала власні історії або ж продовження тих казкових історій, які здались мені незавершеними, або ж завершеними не так, як би мені того хотілося. Блокноти та зошити давно загубились, а ці дитячі книжечки дивом збереглися, і зараз вже мої діти до тих давніх маминих історій прималювують та припасують власні історії. Чи матиме це продовження у майбутньому — подивимось, бо якщо людині судилося писати, то дуже важко зіштовхнути її з цього шляху.

А перше письменницьке визнання? Навіть не знаю, чи можна назвати це визнанням, радше першим дзвіночком долі, на який я успішно не відреагувала. Дуже банально і просто. Я вступала до Львівського університету на економічний факультет, ми писали твір і, ніби навмисно, у мене не знайшлося шпаргалки на жодну із запропонованих тем. Реакція на таке абітурієнта цілком прогнозована — шок, відчай, аналіз проблеми та гарячкові пошуки виходу з халепи. Писати на конкретну тему — це завжди небезпека щось переплутати, а твір на вільну тему — це простір для фантазії та шанс викрутитись. Пам’ятаю, що писала щось на тему Вітчизняної війни, але писала не про героїзм чи подвиг, а про втрачені життя, загублені людські долі, відчай жінок, які не дочекались додому своїх чоловіків, про безіменні могили і про тих солдат, які зникли безвісти…

Звичайно, очікувала на повний провал, натомість мене відшукали з прийомної комісії та запропонували передати документи на факультет журналістики. Сприйняла це як невдалий жарт або ж якийсь підступ, а зрозумівши, що це серйозно — просто потішилась з того, що не провалила іспит. Думки піти на журналістику навіть не виникло. Зрештою, як і бажання стати письменницею. Просто продовжувала писати — на лекціях по економіці, вдома, в уяві, а згодом й на роботі. Щось дописувала, щось кидала на півдорозі, щось досі лежить у шухляді, а потім в якийсь момент написане раптом майже містичним чином почало вкладатись у роман, який вже сам диктував свої умови гри та вів за собою…

А далі були відгуки читачів, і це вже, дійсно, можна назвати першим письменницьким визнанням. Бо найважливішими для автора є саме ці відгуки звичайних читачів, їх не завоюєш нічим, окрім самого тексту і чогось близького для серця. Коли ж тобі кажуть, що твоя книжка допомогла вийти з життєвої кризи, стала поштовхом до позитивних змін, або ж просто допомогла пережити момент, коли життя було нестерпним, то мимоволі цим переймаєшся і саме тоді розумієш — повернення назад немає. Ти вже відповідаєш за все те, що напишеш чи не напишеш у своїх книжках. А коли до тебе підходить старенька вісімдесятирічна бабуся і каже, що твоя книжка — це найсвітліше враження в останні роки її життя і що все, чого вона ще хоче у житті, — це трохи пожити і дочекатися твоєї наступної книжки, то це не лише примушує боляче стискатися серце, але й відчувати, що ти вже просто не можеш розчарувати людину».